Цьогоріч Хмельницький уперше вийшов на Марш жінок. Це одне з чотирнадцяти міст, які провели феміністичну акцію 8 березня наживо. Що надихає, дивує і змушує замислюватися; як жінки впливають на безпеку і мир у громадах; яким буде Марш жінок через п’ять років? Про це ми запитали Вікторію Пархомець, одну з організаторок дебютного Маршу в Хмельницькому.
Вікторія – фахівчиня з онлайн-маркетингу та проєктного менеджменту, працювала в галузях залучення інвестицій та фінансового аналізу. Розвиває жіночий рух на Хмельниччині як координаторка громадської організації «Жіночий хаб». Щоб навчитись об’єднуватися та співпрацювати з іншими громадськими організаціями, органами влади та громадою, ставити чіткі цілі і досягати мети, бере участь у тренінгах з адвокації та розбудови коаліцій за проєктом Українського Жіночого Фонду «Голос жінок і лідерство – Україна» за підтримки Уряду Канади.
– Вікторіє, чому перший Марш жінок відбувся саме 2021 року?
– Ідея і концепція виникли ще торік, однак тоді вже голосно говорили про пандемію, і ми вирішили не починати в умовах невизначеності. Уперше ми з правозахисницями “Жіночого хабу” спробували змістити акценти жіночого дня ще два роки тому, коли провели дітям майстер-клас із виготовлення листівки для мами. Це було в одній із місцевих бібліотек. Перш ніж взятися до поробок, представниця “Жіночого хабу” Людмила Шевчук розповіла учням і ученицям 6-8 класів про ґендерну рівність. Ненав’язливо, на прикладах із побуту і шкільного життя: прибирати клас або оселю однакового гарно можуть і хлопчики, і дівчатка – по черзі або разом. Професійними філологами, інженерами, управлінцями, кухарями, механіками можуть стати як учень, так і учениця – були би здібності та працьовитість. Серед ідей оформлення листівок на додачу до традиційних квітково-метеликових мотивів запропонували терези, символи чоловічого й жіночого начала зі знаком рівності. Важливо доносити нові сенси цікаво і не агресивно.
– Як місто сприйняло Марш жінок?
– 8 березня у Хмельницькому ще дуже радянське, про квіти і тортики. Ми не розраховували на ажіотаж, у нас не було барабанів і яскравих костюмів. Але навіть цю невеличку просвітницьку акцію ми оформили, як належне: подали заявку до міськради. Представники поліції пильно стежили за порядком і запитували, чому ми вирішили провести захід, адже раніше такого в місті не було. А я кажу їм: звикайте, можливо, не одразу буде так, як у Києві, але щороку на Марш жінок виходитиме дедалі більше хмельничанок і хмельничан. Щойно акція стане потужною – протидія не забариться. Більшість перехожих сприймали нас з інтересом, слухали вимоги Маршу, приймали листівки, які розповідають правду про 8 березня і про сексизм у політиці. Однак де не візьмись – компанія молодих людей, яка відмовилася від просвітницьких матеріалів, звинуватила нас у тому, що ми виступаємо проти традиційної сім’ї. Водночас до нашої події приєдналася 14-річна дівчина. Вона стільки знає про фемінізм, що й нам є чого повчитися. Не можу не згадати і дві сім’ї. Діти, які мешкають у Києві, розповіли їм про Марш жінок і запропонували сходити на акцію в Хмельницькому, надіслали лінк на фейсбук-подію. Батьки не тільки прийшли, а ще й лишили свої контакти. Так наша організація поповнилася новими учасниками й учасницями, ми вже навіть запросили їх на стратегічну сесію «Жіночого хабу».
– Чи підтримали Марш чоловіки?
-Так, це були переважно чоловіки з родин організаторок: «Жіночого хабу» і дружніх громадських організацій. Я вдячна кожному за допомогу: за те, що привезли нас і реквізит, склали стенд, провели час із дітьми, з повагою поставилися до нашого бажання зробити акцію. Щоправда, здивувала реакція подруг і знайомих, коли побачили в соцмережах наші з чоловіком фото з Маршу: «Навіщо ти його в це втягнула, як змусила?» Я ж просто пояснила, чому це для мене важливо, і попросила підтримки. Коли чоловікові потрібна порада чи допомога, я також відгукуюся. Це і є ґендерна рівність.
– Вікторіє, яким Ви уявляєте Марш жінок у Хмельницькому через п’ять років?
– Це буде масовий і креативний захід. Містом ітимуть численні колони медичних працівниць, освітянок, спортсменок, військовослужбовиць, підприємиць. Це буде сімейний захід для всіх статей і поколінь, адже рівність вигідна всім. І це буде захід, на який не доведеться далеко їхати. Цього року до нас приєдналися дівчата з Летичівської організації «На-дія», сільські жінки, яким не просто діставатися до міста. Ми почали з ідеї, домовилися, хто що робить: одні привозять стіл, інші друкують плакати, у когось є банер чи рупор, решта спілкується з учасниками й учасницями, з поліцією. Дуже вдячні за підтримку нашої ініціативи та організації відомій на Хмельниччині і за її межами громадській організації “Подільський центр “Гендерна рада” та особисто Тетяні Баєвій. А також громадським організаціям, які долучилися: “Тепло рідних сердець”, “Батьківські крила”, “Орфанні за життя” та благодійному фонду “Ксена”. Це успішний досвід співпраці, який допоможе нам розбудовувати коаліцію громадських організацій на Хмельниччині. Тренінги від проєкту “Голос жінок і лідерство – Україна” навчили об’єднуватися довкола спільної мети, доносити її до стейкхолдерів так, щоб вона ставала їм рідною. У сільських жінок дуже великий потенціал, але для того, щоб вони були впливовими учасницями жіночого руху, їм потрібна інформаційна і мотиваційна підтримка, відчуття причетності. Завдяки тренінгам складні речі тепер очевидні: як знаходити зацікавлені сторони і тих, хто ухвалює рішення; які є інструменти залучення і впливу, що робити після того, як досягли мети. Нам вдалося провести перший Марш жінок великою мірою завдяки цим новим знанням і вмінням.
– Оргкомітет Маршу жінок дбає про безпеку учасників та учасниць і про те, щоб акція завжди залишалася мирною – навіть коли противники рівності поводяться агресивно або провокують конфлікт. Цього року в контексті Дня прав жінок багато уваги приділяється миротворицям. І йдеться не лише про жінок-поліцейських та військовослужбовиць, а про всіх, хто дбає про мир і безпеку: учасниць переговорних процесів, правозахисниць, представниць органів влади і громадських організацій, які запобігають конфліктам і долають їх наслідки. Як, на Вашу думку, політика рівності й участь жінок у політиці пов’язані з безпекою в громадах?
– Мене дуже дивує, що жінок так мало на керівних посадах у безпекових структурах, у контактних групах, у тих же делегаціях, які напрацьовують Мінські домовленості. Мир стосується обох статей. Залучення жінок до ухвалення рішень на рівні держави безпосередньо впливає на безпеку. Зараз керівництво країни і регіонів не чує досвіду жінок, дотичних до війни. Не лише військовослужбовиць, а й переселенок, жінок і дівчат, які мешкають поряд із територіями конфлікту. Ці досвіди інші, ніж у чоловіків. Я брала участь у заходах коаліції «Хмельниччина 1325». Дуже важливо, що є Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», що розробляються регіональні плани заходів з місцевими особливостями. І я вже бачу, що участь жінок сприяє безпеці. Щоб почуватися захищеними, нам слід посилювати армію, нагадувати суспільству, що в нас війна. Але є багато питань, на які чоловіки не звертають увагу. Ось навіть Хмельницький інформаційно-консультативний центр по роботі з сім’ями учасників АТО та внутрішньо переміщених осіб: його створили і підтримують жінки, шукають гранти, волонтерів. У центрі є кризова кімната для постраждалих від домашнього насильства, і часом, на жаль, туди потрапляють дружини військових. У центрі їм надають психологічну підтримку, матеріальну допомогу, шукають підходів до військових із психологічними травмами. Щотижня проходять заняття з арттерапії, яка знімає напругу, дає змогу сім’ї побути в безпеці і налагодити контакт. У центр постійно приходять волонтерки, вони плетуть маскувальні сітки та “кікімори” для військових на фронті.
– Як Ви прийшли в жіночий рух?
– Мені ніколи не подобалися принцеси з їхньою єдиною ціллю в житті – вдало вийти заміж. Хоча в сім’ї налаштовували мене саме на такий сценарій. Навіть відрадили вступати на філологічний (я хотіла бути перекладачкою), адже «там самі дівчата навчаються – нареченого не зустрінеш». І я на це повелася! Вчилася на економічному, де серед студентів багато хлопців, та ще й перспективної спеціальності. Але постійно відчувала амбіцію реалізувати себе як особистість. Можливо, з цього спротиву і народився мій фемінізм. Згодом я познайомилася з керівницею громадської організації «Жінки волі», створила її обласний підрозділ. Але швидко зрозуміла, що ми не можемо самостійно ініціювати і втілювати проєкти. Так з’явився «Жіночий хаб». Але за що вдячна батькам – це те, що свого часу дали свободу обрати спорт. Школяркою і студенткою я займалася фехтуванням.
– Вікторіє, як спорт допомагає Вам сьогодні?
– Він учить не лише дисципліни і тренує волю, це ще і школа виживання в незнайомому середовищі. Спортивні змагання і збори – це часто чужі міста і люди. Після того, як мене не розбудила провідниця, я ще довго подорожувала з пластмасовим будильником. Уявіть: 9-класниця, без грошей, мобільних телефонів у 1990-х іще не було, стою я о п’ятій годині ранку на станції Жмеринка. Декілька годин чекала на поїзд до Хмельницького, їхала як «Аня», за чужим документом, який дозволяв не платити за проїзд. Із фехтувальним чохлом, який дуже привертає увагу. Потім був київський спортивний інтернат. Ти підліток, у тебе немає досвіду і буває страшно, але саме так ми стаємо дорослими: сили і рішення приходять тоді, коли потрібно за себе відповідати.
– Що заважає жінкам добиватися рівності?
– Скляна стеля. Ми шукаємо не роботу для розвитку й заробітку, а роботку, де можна тихенько піти у декрет чи на лікарняний із дитиною. Ґендерна рівність – це те, до чого жінки приходять здебільшого через біль і трагедії, коли змушені виходити з «теплої ванни». Здавалося б, інформації про те, як почуватися гідно, як ставити перед собою цілі і шукати партнерів, не принців, – не бракує. Але це не те, чому жінка присвятить вільний час. Вона поцікавиться, як зробити щеплення дитині, як організувати сімейний відпочинок, коли і в якому магазині знижки на одяг. Тему ґендерної рівності не педалює ніхто, крім громадських організацій і здебільшого серед самих себе. Щоб вирішити проблему, її потрібно спершу назвати, озвучити. І робити це так, щоб почули ті, кого вона стосується. І починати слід не тоді, коли ми вже дорослі, часто заміжні і з дітьми. Говорити про переваги рівних прав і можливостей потрібно ще в школі, ба навіть у дитсадочку. Поки дівчатка танцюють із тазиками і прищепками, граються в лялечки, а хлопчики окремо від них катають машинки й танки, про взаємну повагу, мир і безпеку ми можемо хіба мріяти.
16 міст, 5500 учасниць і учасників живих подій і багатотисячна онлайн-спільнота 8 березня 2021 року виступили за рівні права і можливості жінок і чоловіків в Україні. Марш жінок 2021 уже назвали наймасштабнішою феміністичною подією за всю історію України. Завдяки жіночим громадським організаціям і активісткам феміністичного руху Восьме березня дедалі більше людей сприймає як День прав жінок і миру; привід пояснити, в чому вигода від ґендерної рівності для чоловіків, жінок, дітей і суспільства в цілому.
Спілкувалася Леся Ярошенко